Час і досі не загоїв рану-

             Цей одвічний біль Афганістану

Мета.  Ознайомити учнів з трагічною сторінкою  нашої історії,виховувати повагу до учасників військових подій в Афганістані,розповісти про односельчан, що служили в Афганістані,віддати данину пам»яті полеглим воїнам – афганцям.       

Класний керівник

        Війна. Чужа. Неждана. Непотрібна.

        Геройство. Біль. Дочасна сивина.

        Прокляття чаша випита до дна.

        Жорстока тиша. Вибухоподібна.

       Афганська війна…, брудна, неоголошена… Та хіба війни бувають чистими?       Будь-яка смерть несе каліцтво, вдягає в жалобу тисячі сердець. У війни холодні очі, у війни свій рахунок, своя безжальна арифметика.15 лютого, день,коли нарешті в далекому 1989 р. закінчилася для народів колишнього СРСР десятирічна кривава війна в Афганістані. Посивіли до строку юні наречені і молоді дружини, чекання вибілило скроні батьків і коси матерів. І, здається, навіки крейдяний пил і пісок осіли в молодих чубах воїнів – інтернаціоналістів.

       Скільки воїнів загинуло, скільки сліз зронили матері, батьки, кохані… Саме про той смуток та печаль, що накрили сім»ї полеглих в Афганістані, ми сьогодні і поговоримо.

       Тож запалюємо свічку пам»яті , як болючу згадку про тих хлопців та дівчат, які « не повернулися з боїв, не полягли, а залишилися жити , перетворившись в білих журавлів.»

Ведучий.

         Очі туманить ядуча сльоза,

         Руки скувала утома,

         Палить їй душу афганська гроза –

         Син не вернувся додому.

                                В неї він був ясночолий , як світ,

                               Сонячно так усміхався,

                               Ще й двадцяти не було йому літ,

                               Юним навік і зостався.

       Ясеночки!  Синочки! Сини!

       Колосочки вкраїнського поля,

       Скільки ж вас не вернулись з війни?

       Скільки гибіє ще у неволі?

                             Роки летітимуть , мов журавлі,

                             Та не полегшає втрата,

                             Доки ходитиме по землі

                             Мати солдата.

Цими словами ми починаємо урок пам»яті, який присвячений річниці виводу військ з Афганістану.

Ведуча. Пам»ять, гірка пам»ять війни! Вона ніколи не згасне. Вона ятрить мозок, збуджує уяву. Не йдуть з пам»яті скалічені душі людей, не залишають серця полеглі побратими.(Звучить пісня «Афганістан»)

Ведучий. Чимало літ минуло відтоді, як вивели з Афганістану радянські війська, але рани цієї війни кровоточать і досі. Не можуть матері забути загиблих та покалічених синів, а дружини та діти – своїх чоловіків і батьків. Ми маємо знати про страшні події безглуздої афганської війни і пам»ятати, що і серед нас живуть люди, які в 20-30 років стали свідками й учасниками воєнних дій, а деякі з них загинули в боях.

     Зараз ми стоїмо, схиливши голови, біля могили воїна – інтернаціоналіста В.В.Ярмоша.  Це наш земляк, хлопець, який народився 26 березня 1966 року в смт Межова, Межівського району, Дніпропетровської області в сім»ї службовця Ярмоша Василя Гнатовича. В 1973 році пішов навчатися до 1 класу Межівської СШ №2. В 1983 році закінчив 10 класів і вступив на денне відділення Дніпропетровського технічного технікуму. З третього курсу навчання в технікумі 15 квітня 1985 року був призваний до Збройних сил СРСР. З квітня 1985 року по 10 листопада 1985 року проходив службу в навчальному підрозділі повітрянодесантних військ. Військову присягу прийняв 26 травня 1985 року. 22 жовтня 1985 року рішенням екзаменаційно-кваліфікаційної комісії навчального підрозділу була присвоєна військова спеціальність – розвідник 3 класу. 10 листопада 1985 року був відправлений в Демократичну республіку Афганістан для дальшого проходження служби в повітряно – десантному батальйоні спеціального призначення.

       Згідно наказу №1 від 1 січня 1986 року по військовій частині 35651 присвоєно звання молодшого сержанта і призначено на посаду командира відділення. 12 травня 1986 року підвищена кваліфікація військової спеціальності – розвідник 2 класу.

      12 липня 1986 року присвоєно звання – сержант, призначений на посаду зам. командира взводу. Під час служби в Афганістані за участь в бойових діях 15 серпня 1986 року був нагороджений орденом «Красної зірки».

      16 вересня 1986 року при виконанні бойового завдання сержант Володимир Ярмош загинув.

(Зачитується лист, направлений командиром військової частини батькам загиблого воїна)

Ведуча.

    І пам»ять ожива вогнем пекучих ран:

    Ніколи не забути нам тебе, Афганістан.

    Від імені мами, що не діждалася сина,

    Від імені дочасу посивілої дружини,

    Від імені батька, що мовчки сумує,

    Від імені сина твого вже, солдате,

    Благаю, кричу я – війни вже повік не бувати!

Ведуча.

        Афганістан був і залишається незаживаючою раною.У виконанні інтернаціонального обов»язку в Афганістані брали участь 6276 воїнів Дніпропетровщини, 268 з них привезли в домовинах, 9 пропали безвісти, 458 поранено.

       З нашого району виконувати інтернаціональний обов»язок поїхало  і загинуло троє військовослужбовців : сержант Ярмош Володимир із Межової, рядовий Михайло Яровий із Володимирівки, рядовий Шевченко Віктор із Новопідгороднього та медсестра Дорош Світлана із Слов»янки.    Тож давайте поглянемо на імпровізовану виставку та ознайомимося з біографіями цих воїнів, прочитаємо їх відверті листи додому своїм батькам, коханим та бабусі.

(Звучить пісня  про Афганістан)

 Закінчилася війна. Багато молодих воїнів були нагороджені орденами та медалями, але найвищою нагородою для тих, хто уцілів – є життя, а для загиблих – пам»ять.

       Схилимо ж голови перед світлою пам»яттю тих, хто віддав своє життя, увійшовши у безсмертя.

                         Хвилина мовчання.

Ведучий.

      Поставте скибку хліба на стакан

      І голови схиліть в скорботі вічній

      За тих, кого убив Афганістан,

      Чиї він душі зранив і скалічив.

      О Україно! Ніжно пригорни

      Усіх живих своїх синів, як мати,

      Щоб ми уже не бачили війни,

      Не чули щоб ніколи звук гармати!

СКАЧАТЬ